Гірка доля випала для наших краян та всього українського народу. Політика десталінізації, яка проводилась в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави із церквою. Панівна ідеологія, що базувалося на грубо матеріальному світогляді, неминуче вступила в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної компанії, яка проходила на зламі 50-60-х років.

Газети, радіо, культурно-освітні заклади, інші засоби впливу на населення була зорієнтована на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х років, а значно ширше і активніше наприкінці 50-х та початку 60-х років у редакціях газет, на радіо організовуються відділи атеїзму. У багатьох обласних і районних центрах створювались на базі церкв атеїстичні музеї та планетарії (с. Воронів, Городенківського району, м. Івано-Франківськ у нині дійочому Автокефальному кафедральному соборі). У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок.

У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організовувались теоретичні семінари, гуртки, вечори, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалося.

На початку 1962 року істотні зміни було внесено до законодавства. Обмежувалось відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалось не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об’єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися „у зв’язку з реконструкцією населених пунктів”, як мотивували свої дії власті. Так у 1963 році Росохацька церква була закрита за рішенням експертної комісії яка її визнала, як аварійною.

Священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права керувати їхньою практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого у справах культів при облвиконкомі.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки. Так у Запорізькій області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині – 26, у Криму – 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.

Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів блискучих наукових досліджень релігійне мислення є проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини – будівника комунізму. Говорячи при цьому: „скільки наші космонавти пролітали, нігде в космосі з Богом не зустрічалися”.

Все це отруювало свідомість, вносило дискомфорт у житті мільйонів людей, особливо старшого віку.

По сьогоднішній день ми маємо плачевні результати і пожинаємо плоди атеїзму у цих регіонах, мусимо посилати релігійних місіонерів із Західної України для популяризації і відродження релігії. Зокрема такій важливій справі був залучений у 1990 р. священик Василь Захарук, який на той час служив у нашій парафії.

Зародження і діяльність релігійного дисидентсва

Всі забороні заходи, які вживалися владою щодо релігії не могли пройти безслідно і не натрапити на опір народу.

Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької – у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х – початку 60-х років. спричинили зародження та зростання релігійного дисидентсва.

Особливо активно боролися за відновлення свої прав греко-католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, „катакомбних” умовах. Значна частина населення цих областей таємно відправляла релігійні обряди. Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону церквою керував Йосип Сліпий, який у 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.

Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 р. колишній в’язень таборів та „спецпсихушок” Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви. Однак до її реальної реалізації минули ще довгі роки.

Мужньо відстоював права віруючих один із лідерів українського дисидентсва, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів наш земляк із Яблунева Косівського району Володимир Романюк. Саме завдяки його діяльності з’явилась опозиція режимові в Російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.

Значну частину релігійного дисидентсва становили члени протистанських сект євангельських християн-баптистів, Єговістів, тощо. Особливу активність у справі їх захисту проявили Петро Вінс – член УГС (Української Гельсінської Спілки), та його син – оди із проповідників баптистів пастор Георгій Вінс.

Звичайно держава не могла спокійно, що діється у державі. Вона натиснула на всі свої важелі щоб покінчити із сміливцями-дисидентсва.

На початку 80-х років дисидентський рух у Україні було практично розгромлено. Головною причиною цього була відсутність у дисидентів належних активних зв’язків з масами, здатних забезпечити їм дієву і рішучу підтримку широких верств населення, зокрема робітників та селянства. За соціальним складом дисиденти були переважно представниками інтелігенції. Одночасно активною була репресивно-каральна машина у держави, силі якої дисиденти протистояти не могли.

Однак незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила держава, дисидентський рух не пропав безслідно, вони доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави, бо тільки у своїй каті своя правда, своя воля.

Початок релігійного відродження

Такий режим тривати до безконечності не міг. Народ світу жили іншим життям, відгуки про яке доходила і до нашого народу, переважно, через нелегальні каталоги. Як наглушили радіопередачі з закордону все рівно до нас доходили повідомлення, що твориться у світі, і що насправді у нас.

Після смерті Л. І. Брежнєва через деякий час в СРСР відповідно і в Україні, почалися зміни у кращу сторону.

За умов лібералізації суспільства, занепаду офіційної ідеології та зневіри людей в комуністичні ідеали, в першу чергу через численні хиби її лідерів в українському суспільстві все більше поширюються релігійні настрої. В цей час релігійний рух був частиною національно-визвольного руху українського народу.

Духовне розкріпачення народу започатковувалось відродження заборонених і ліквідованих сталінським режимом релігійних конфесій і, перш за все, Української греко-католицької і Української автокефальної православної церкви.

У 1987-1989 рр. українські греко-католики провели ряд масових акцій спрямований на легалізацію та відновлення своєї церкви. Вони проявлялись переважно у самочинному захоплені храмів, котрі їм свого часу належали. Часто такі виступи набували характеру відкритого протистояння з православними, до розколу сімей, побиття одні одних, недозволення похоронів, вінчання та хрещення інших конфесій. Обстановка була досить напруженою. Основною причиною таких конфліктів, на мою думку, було неправильне спрямування своїх парафіян священиками.

Знайомлячись і вивчаючи становлення і розвиток релігії, ми повинні старатися самостійно розібратися, яку релігію сповідували наші батьки, до якої конфесії вони належали, яку конфесію нам імпортували і прищепили навіки. Що у нинішні і майбутні покоління буде тривати нерозуміння і ворожнеча між віруючими, яку посіяли у свій час чужоземці, а нині самими священиками вона розпалюється і підтримується. Священики тої чи іншої конфесії, прикриваючись перехрещенням переходу у іншу конфесію, цим самим, в першу чергу, переживають за зменшення кількості прихожан, а ті, що займають високі церковні посади, втратити їх і перехід в рядові священики.

В часи тоталітарного режиму не відчувалося між конфесійної боротьби. Хоча Конституція УРСР, стаття 53, дозволила свободу віросповідання, однак вона не виконувалась, а з другої сторони релігія переслідувалась, панував атеїзм. В ті часи фактично діяла одна православна церква з підпорядкуванням Московському патріархату. По-друге народ готувався, щоб вижити, дочекатись справжньої волі, свободи совісті, віросповідання а не написаної, щоб у майбутньому сповідувати чи не сповідувати ту чи іншу віру.

У той час коли народ дочекався волі міжконфесійна боротьба загострилась. Рушіями її, як правило стали, самі священики, які боролися за лідерство, за прочан. Спокій стане лиш тоді, коли люд сам дійде до того, хто ми, православні чи католики, що Бог у всіх конфесій один, тоді коли буде виконаний заповіт про єдиного пастеря і єдине стадо, як сказано у Святому письмі, книзі книг.

Улітку 1988 р. папа римський Іоанн Павло ІІ через свого посланця – кардинала Каза ролі, котрий прибув на святкування 1000-ліття хрещення Русі, передав М. Горбачову листа, в якому порушив питання про долю українських греко-католиків. Однак, незважаючи на певне поліпшення стосунків між Ватиканом і Москвою та лібералізацією релігійного життя в СРСР перешкоджали відродженню Української греко-католицької церкви. Лиш в грудні 1989 р. після зустрічі М. Горбачова з Іоанном Павлом ІІ та численних багатолюдних демонстрацій і акцій непокори, в західних областях України з’явилися певні зрушення в напрямку легалізації греко-католицької церкви. У квітні 1990 р. на вимогу УГКЦ в наслідок могутнього протистояння народу Львівська міська рада рішилася прийняти кардинальне рішення, передала католикам собор Святого Юра у Львові. Визнаним лідером церкви виступив єпископ Мирослав-Іван кардинал Любачівський.

Другим кроком у продовженні процесу відродження релігійного життя в Україні стало проведення 4 червня 1990 р. Першого Собору Української автокефальної православної церкви (яку було заборонено і закрито в 1930 році). Церква об’єднала громади віруючих здебільшого західних та центральних областей республіки. Патріархом Київським і всієї України було проголошено Мстислава (Скрипника), який до цього жив У США, де очолював заборонену у УРСР УАПЦ. Небіж Симона Петлюри – патріарх Мстислав через усе своє життя проніс любов до України, національної самобутності її церкви.

Прагнучи забезпечити свій вплив на українських віруючих Руська православна церква в особі Московського патріархату взяла під свій контроль святкування 1000-ліття хрещення Русі. Центром свята була Москва, а Києву, де 988 р. князь Володимир провів масове хрещення, відводилась другорядна роль. Як відзначив український історик Михайло Брайчевський: „коли у Києві (в 988 р.) хрестили Русь, то на тому місці, де пізніше через багато років (у 1145 р.) виникла Москва, ходили хіба що ведмеді.

У цих умовах активізуються релігійні громади інших напрямків: римо-католики, Євангельські християни-баптисти, християни євангельської віри, свідки Єжови, адвентисти сьомого дня та ін.; з’являються нові релігійні течії, що раніше не мали дозволу органів державної влади на свою діяльність.

Зростання релігійності населення України, відновлення раніше заборонених церков, їхня орієнтація на створення незалежної української церкви засвідчували кризу політики „войовничого атеїзму”, яку протягом 70 років реалізовував в Україні комуністичний режим, та стали важливою складовою прогресів національного відродження.

Період панування більшовицького засилля в Україні – це період комуністичного мракобісся, насильницького утвердження атеїзму і зневіри. І це їм вдалося. Комуністична влада все робила для того, аби виховати нове покоління рабами, людьми без роду і племені. Бо тільки так вона могла утримувати над ними владу.

Московсько-більшовицька влада вдавалася до різних заходів. Зокрема вона почала обкладати церковні громади в Україні непосильницькими податками, закривати церкви. На території одного укрупненого колгоспу чи радгоспу, тобто на кілька сіл дозволялася лише одна діюча церква. Закривали під різними видами. Так нашу Росохацьку церкву зробили аварійною