Вперше бажання мати незалежну від РПЦ Українську Автономну Православну церкву було висловлено на Подільському, цьому єпархіальних з’їздах, що відбулися на весні 1917 р. наприкінці весни 1917 р. з ініціативи Василя Мінківського було засновано „Братство воскресіння”, яке оголосило рух на утворення УАПЦ. З часом вона перетворилась на Всеукраїнську православну церкву роду, що прийняла рішення про скликання Всеукраїнського православного собору.

Собор розпочав свою роботу в січні 1918 р. але зміна політичної ситуації і захоплення Києва більшовиками не дозволили делегатам дійти до логічного рішення: проголошення автокефалії.

Після приходу до влади в Україні Директорії ідея автокефалії, нарешті стала перетворюватись в реальність. 1 січня 1919 р. Директорія УНР, виходячи з принципу, що  в незалежній державі повинна бути і незалежна церква, проголосила автокефалію Української православної церкви. Але політична нестабільність 1919 р. не дозволила реалізувати це рішення.

Установивши в 1919 р. контроль над Україною, більшовики повернули до антицерковної політики. Наприкінці січня 1919 р. Рад нарком УСРР проголосив „Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”. Цей закон передавав в руки держави храми і все церковне майно, надавав органам влади закривати не бажані їм храми. Атеїстичне керівництво більшовицької партії повело наступ на релігію і церкву. Тисячі священиків і віруючих стали жертвами червоного терору. Частина храмів і монастирів була закрита, релігія проголошувалася „опіумом для народу”, віруючі ставали неповноправними громадянами.

Таким чином у 1917-1921 рр. глибокі зміни в становищі церкви в суспільстві. Після перемоги більшовиків вона перетворилася на об’єкт переслідувань і репресій. За цих обставин у православної України посилювався розкол, формування передумов для створення Української Автокефальної Православної церкви.

Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію історичним „пережитком”, з яким слід боротися і який необхідно ”подолати”. На боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол, преса і навіть репресивні органи.

У цих складних умовах серед православних священиків і віруючих продовжувало наростати до створення незалежної від Руської Православної церкви (РПЦ) УАПЦ. 11 жовтня 1921 р. з дозволу влади Всеукраїнський православний собор в Києві, який затвердив автокефалію та обрав Василя Минківського митрополитом УАПЦ.

Служба в автокефальних храмах велась українською мовою замість малозрозумілої церковнослов’янської, якою користувались священики РПЦ. Між РПЦ і УАПЦ точилась гостра боротьба за вплив на віруючих. Близько 7 млн. парафіян пішли за автокефалістами, які об’єдналися в 2800 парафій. Але більшість віруючих в 20-ті роки все ще залишались в полі РПЦ.

Дозвіл на існування УАПЦ був тимчасовою поступкою центральної більшовицької влади національно-релігійним почуттям українського народу. Існування української автокефалії влада дозволила, поки тривав неп і діяв курс на українізацію. У 1928 р. почалося переслідування автокефальної церкви.

Політичний курс правлячої більшовицької партії був спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду. За цих обставин традиційна для України громадська інституція – православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалось в рамках офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави.

На зламі 20-30-х років, в умовах різної зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й церкви зовсім не сприяли. Слова „піп”, „куркуль”, „петлюрівець” сприйнялися як синоніми.

Особливо жорстоких гонінь зазнала УАПЦ. 1929 р. органи ОДПУ (Органи державного поліпшеного управління) звинуватили її в антирадянській діяльності. Церква на початку 1930 р. на своєму надзвичайному з’їзді змушена була заявити про свою самоліквідацію. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ. у т. ч. митрополитів В. Линківського, М. Борецького, І. Павловського. В другій половині 30-х років в Україні (Крім Західної України, яка перебувала в складі Польщі), не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямків у християнстві та інших релігійних конфесій України.

Другу п’ятирічку Й. Ф. Сталін оголосив „безбожною п’ятирічкою”, „п’ятирічку знищення релігії”. У 1934-1935 рр. Розгорталось здійснення плану масового знищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам’ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор (у Києві), Свято-Миколаївський монастир (у Харкові) та багато інших.

Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії , але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, різні бездуховності, плоди якого ми пожинаємо по сьогоднішній день.

Населення українських земель, що перебувало в складі Польщі, здебільшого було релігійне. Тут такого тиску по знищенні релігійних цінностей, та перетворення людей на атеїстів не спостерігалося. У Галичині переважали греко-католики, на північно-західних землях – православні. Збереження ними віри своїх батьків було основою їх ідентичності, тобто збереження, як українців. Найбільших переслідувань зазнавали православні українці. Вони були об’єктами окатоличення, а відтак і ополячення.

Наприкінці 30-х років розгорнулося масове повернення їх до римо-католицької віри. Було знищено майже 200 православних храмів, а близько 150 було передано римо-католикам. Внаслідок цих злочинних дій на північно-західних землях України на 1939 р. залишилося лише 51 православний храм, тоді як 1914 р. їх було 389.

Безпосередньо у с. Росохач та Прикмище ще діяла греко-католицька церква, в який час, і з чиєї волі було усунено православ’я в архівних матеріалах такого повідомлення не зафіксовано. Та його і нічого шукати, всі матеріали велися на польській і німецьких мовах під диктовку волі тих хто тут панував. А паном-диктатором була Польща.

Поряд із греко-католицькими храмами в с. Росохач в центрі села біля школи діяв римо-католицький костел.

Позиції Української греко-католицької церкви були значно міцнішими. Їх очолював, раніше згаданий, митрополит Андрій Шептицький, один з найвизначніших духовних вождів українців тих часів. Права греко-католиків захищалися конкордансом (особлива угода) між Ватиканом і польським урядом, який було укладено в 1925 р. Але ця угода не була гарантом від репресій священиків і віруючих цієї церкви. Причому підставою для репресій могло бути спілкування українською мовою чи відмова від вживання в полонізованій формі прізвищ своїх парафіян-українців.

Під час німецької окупації релігійно-церковна сфера була однією з небагатьох сфер духовного життя, де вплив окупаційних властей відчувався слабо. Вже на початку окупації в Україні було відкрито близько 2 тис. православних храмів. Населення після багатьох років атеїстичної боротьби повернулось до релігії. Знову ввійшли в побут хрещення дітей, вінчання, інші релігійні обряди.

Як і в попередні періоди, єдності в релігійно-церковному житті не було. Була відновлена Українська автокефальна церква, очолювана архієпископом Полікарпом (Сікорським).

Існувала також українська автокефальна православна церква (під керівництвом митрополита Олексія (Громадського). Остання визнавала зверхність Московського Патріархату. Відносини між двома церквами були напруженими.

Після повернення радянської влади УАПЦ була ліквідована. Під безпосереднім контролем Й. Сталіна навесні 1945 р. розпочався процес нищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ). І автокефалісти, і греко-католики наверталися в лоні російського православ’я, що перебувало під жорстким і всеосяжним контролем радянської тоталітарної держави. У боротьбі за свою віру опинилися у в’язниці й загинуло там багато церковних діячів (єпископ Т. Хомишин, Й. Кециловський та ін.)

За польських часів, до 17 вересня 1939 р. діяла греко-католицька церква. З 1921 по 1932 рр. в Росохачі та Прикмищах, парохом був Денис Величковський 1886 р. н., (у якого було дві дочки Славка і Маруся (розумово нерозвинуті)). Число душ греко-католиків 1470, а прилученій Прикмище церкві Покрови Присвятої Діви Марії 800, разом 2270, ланинів (римо-католиків) 750, жидів (євреїв) 95. Після його смерті з 1932 р. (похоронений на сільському цвинтарі) завидатилем наших храмів був Іван Савицький 1885 р. н., безжонний (слово польського походження вживається в архівних матеріалах).

Кількість греко-католиків у с. Росохач становила 1550, в прилученій Прикмище, церкві Покрови, 840, разом 2390, ланинів 800, жидів 95.

За церковними канонами (правилами) він опікувався дітьми, померлого перед ним пароха. Із розповіді старожилів Савицький під час Великої Вітчизняної війни мав зв’язки з оонівським підпіллям. Савицький десь зник, невідомо куди, щоб уникнути покарання нових властей. На зміну греко-католицизму повернено православ’я, яке століттями було витіснено греко-католицькою церквою.

Незабаром служити в наших церквах прийшов із Обертина старенький священик, Рогожинський. У нього було два сини Микола і Славко (розумово відсталий). Жінка і дочка втекли в Америку. Помер у 1956 р. похоронений на сільському цвинтарі.

Всі священики, які служили у наших парафіях проживали у своїй резиденції, яка була споруджена одночасно із церквою і знаходилась на цьому місці де тепер шкільна кочегарка. Резиденція мала 4 кімнати, біля резиденції знаходилась присадиба біля 0,60 га. з правої сторони велике дерев’яне приміщення для худоби і коней а поряд велика криниця. З лівої сторони росли дві великі сосни а під самим вікном вишня. Пізніше священика було виселено, а в приміщенні відкрили другий корпус школи, а в одній з кімнаток проживав директор школи. Сосни зрубали і забрали в колгосп, підсобне приміщення розібрали. У 1975 р. під час будівництва школи резиденцію розібрали, а криницю засипали землею, що і погано зробили, бо вона була чистою і багатоводною і могла згодитись сьогодні.